Навдивовижу скупим виглядає рядок із календаря дат, а саме:

- 7 жовтня 1918 р. було перервано російсько-українські мирні перемовини через розбіжності у питаннях територіальної приналежності Донбасу і Криму.

Виявляється, несусвітня дурниця, або: ПРО ЩО НЕ ДОМОВИЛИСЯ ДВА БРАТНІ НАРОДИ, ЯКІ РЕВОЮЦІЙНО ЗВІЛЬНИЛИСЯ ВІД ЦАРАТУ Й ТИМЧАСОВИХ УРЯДІВ.

Якщо стисло:
більшовицька РСФРР корчила із себе революційну імперію, ідеологія якої мусила перемогти в усіх сусідів;
гетьманська Україна не спромоглася дипломатичними методами та логічними доказами забезпечити свою суверенну цілісність.

Вам це нічого, ріднесенькі, не нагадує?

Щоб мені не говорили, а одвіку Московія була і залишається чванькуватою ордою, непримиримою до чужих точок зору, а тим паче державних інтересів. І - не має значення, яка на даний момент форма державного устрою, монархія, республіка, федерація в ній діє.

Все як у казці “Пригоди Аліси в Країні чудес”, де Чирвова Королева заявляє:
- Не слід змагатися зі мною і в шкідливості: я - більш літня і більш монарша.
***

Трапляється, що сусіди живуть по різні боки дійсності. Так і сталося із Українською Державою та Російською Федерацією після фундаментальної мирної угоди, досягнутої в Бресті.
Згідно VI статті Брестського мирного договору, укладеного державами Четверного союзу (Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарія) з РСФРР 3 березня 1918 р., Москва зобов’язувалась підтвердити право українського народу на самовизначення і законність влади Центральної Ради на території України, визнати мирний договір УНР з державами австро-німецького блоку, укласти з Києвом мир та негайно вивести з території УНР формування червоної гвардії тощо.
Аби деталізувати та закріпити на двосторонньому рівні Брестський договір, укласти українсько-російський мирний договір та цивілізовано ввійти в правове поле міжнародної юриспруденції, і, нарешті, усунути низку відкритих територіальних проблем, - два уряди сусідніх оновлених країн 23 травня 1918 р. розпочали дипломатичні перемовини.

(далі буде)
_________________
В моём коротком и тихом "Ясно"
Так громко и много "Пох@й"

Частина 2

Говорили-балакали сім місяців. Проте 7 жовтня 1918 р. російська сторона не змогла бодай якось відповісти на чергову пропозицію української сторони, посилаючись на те, що… необхідно одержати інструкції з Москви, та попросила зробити паузу в перемовинах. Насправді переговори були не тимчасово припинені, а взагалі припинені. В односторонньому порядку.
Навчу вас гарній російській вправі. Щоранку, наслідуючи приклад хана, вірте, усі сім чудес належать вам.
Це при тому, що 3 жовтня 1918 р. українська делегація пішла на значні поступки у питання про делімітацію державного кордону і відмовлялася (!!!) від претензій на східну та південно-західну смугу Орловщини (райони Трубчевська та Сєвська), західного виступу Курщини, Курського району на південь від річки Сейм та широкої смуги Воронежчини на північ від Коротояка в районі Боброва та Новохоперському районі.
В останніх пропозиціях української делегації від 3 жовтня зазначалось, що, зважаючи на державні інтереси радянської Росії, українська делегація визнала за можливе піти на деякі партнерські поступки на користь радянської влади. Ми сподівалися, що російська делегація, відповідно, врахує інтереси Української Держави, продемонструє прихильність до добросусідських відносин, визнавши запропоновані кордони, чим “положить початок нормальним політичним і економічним відносинам між Україною і Великоросією”.
Прикро, та не знайшлося на світі сили, здатної зупинити їхню бундючність.

(далі буде)
_________________
В моём коротком и тихом "Ясно"
Так громко и много "Пох@й"

Частина 3

***
Спочатку про лідерів переговірників, які представляли Росію та Україну.
Очолював російську делегацію Xристіян Георгійович Раковський (1873-1941), етнічний болгарин з румунським паспортом та більшовицьким завзяттям.
Ходила поголоска, що з початку XX ст. він був… австрійським агентом, але дивним чином став… першим головою Раднаркому УРСР.
Аби саме Xристіяна Раковського в Україну призначили Наркомом закордонних справ України Xристіян Георгійович Раковський (1873-1941), письмово та особисто благали Москву “місцеві” члени ЦК КП(б)У, вчитайтесь уважніше: поволзький німець Емануїл Квирінг, курський ремісник Федір Сергєєв та білоруський службовець Яків Яковлєв-Епштейн. Як партійною елітою українських більшовиків стала та браття, то окрема розмова. Отже, члени ЦК КП(б)У просили прислали з Москви… вести переговори з Києвом потрібного товариша.
Українську очолював делегацію Олександр Якович Шульгин (1889-1960). Родом із Полтавщини він походив із козацького старшинського роду, спорідненого з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами.
У 1908–1915 рр. Олександр Якович викладав історію й філософію у Петербурзькому університеті, а в 1915–1917 рр. працював там асистентом. Коли почалася національно-визвольна революція, О.Я.Шульгина було обрано (1917) членом Української Центральної Ради, а згодом – навіть член Малої Ради, в яку обїедналися двадцять справжніх лідерів, теоретиків, практиків та патріотів.
Із липня 1917 р. до 30 січня 1918 р. він служив Генеральним секретарем міжнаціональних (пізніше: міжнародних) справ УНР та був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З'їзду народів Росії у Києві (вересень 1917). За керівництва О.Я.Шульгина закордонною політикою Української Народної Республіки Франція й Англія de facto визнали УНР. Саме це дозволило Україні розпочати мирові перемовини із союзом Центральних Держав у Бресті.
За часів гетьманату Скоропадського Олександр Якович також працював відповідальним співробітником Міністерства закордонних справ Української Держави,
Гострою складною була, як і нині, проблема східних кордонів. В порівнянні з недавньою добою Центральної Ради, що по-інтелігентному плекала мир, гетьманська Українська Держава намагалась навесні 1918 р. поширити свою владу на Схід. Більше того, влада Києва уже розповсюджувалася… на Путивльський, Суджанський, Гайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губернії та Валуйський повіт Воронезької губернії.
Звідси для сучасників – плутанина в деяких тодішніх картах.
Проте за основу територіальної позиції на перемовинах щодо делімітації державних кордонів українська делегація поклала етнографічний принцип, додавши до нього ще і політичні, географічні та економічні аспекти.
Проте керівник російської делегації X.Раковський негайно запротестував: ґвалт! Це ігнорує принцип самовизначення! Росія зажадала, аби питання про встановлення державних кордонів вирішувалось згідно з волею населення; ну, не хотілося віддавати Курську губернії та частину Воронезької.
Наполягаючи на проведенні з цією метою опитування (ДАЙОШ РЕФЕРЕНДУМ!) населення, російська делегація навела ряд постанов сільських громад з прикордонних місцевостей, в яких населення висловлювало невдоволення політикою гетьманського уряду, заявляючи про своє бажання приєднатися до Росії.

(далі буде)
_________________
В моём коротком и тихом "Ясно"
Так громко и много "Пох@й"

Частина 4

Той, у кого всі вдома, знічев’я не гупає у двері сусідів.

Отож улітку 1918 р. до Києва, а звідти в політичну комісію української делегації на перемовинах із РСФРР стали надходили сумні новини: наплювавши на будь які норми міжнародного права, взагалі мораль, більшовики відкрито ведуть агітацію та примушують населення прикордонних районів голосувати за… відокремлення від України і приєднання до Російської Федерації.
Як зазначав дослідник цього питання, співробітник Інституту історії України НАНУ О. І. Лупандін:
- На це (грубі провокації більшовиків) звертав увагу Чернігівський губерніальний староста, який повідомляв, що “за демаркаційною лінією продовжується стягування більшовицьких сил... Більшовиками ведеться антиурядова агітація, яка закликає до збройного повстання проти державної влади та воз’єднання з Великоросією”.
В іншому повідомленні з Чернігова, терміново надісланому на ім’я глави української мирної делегації О.Я.Шульгина, зазначалось:
- У Мглинському повіті (адміністративно-територіальна одиниця Чернігівської губернії - Авт.), зайнятому більшовиками, надіслано совітською владою 40 агітаторів з метою розпропагандувати населення проти Української влади. Потім прибула комісія з Москви, котра проводить анкету серед людності, хто бажає злуки з Московщиною, а хто з Україною. Над тими, хто висловлював бажання злуки з Україною, чиняться насильства... Населення прагне злуки з Україною. Підписи за злуку з Московщиною вимагаються погрозою розстрілу.
Того місяця лише в Мглині до в’язниці запроторили 150 українців, котрі заявили про своє бажання стати громадянами України.
Наступним каменем спотикання стало… українське вугілля; Московія жалала відібрати всю паливну сировину, всі родовища. Типу мені більш потрібно!
Співголова української делегації, правознавець та історик, генеральний Суддя УНР Сергій Павлович Шелухин (1864-1938) робив усе можливе, аби державний кордон між Україною та Росією не руйнував тісного зв'язку металургійних підприємств України, та залишив РСФРР регіони, які забезпечували 15 відсотків видобутку в басейні вугілля і 30 процентів антрациту. На думку українських дипломатів, це і становило для неї необхідну кількість. Проведення ж кордону за російським проектом забирало від України майже все паливо, залишаючи лише 25% видобутку вугілля, тоді як для потреб України необхідно було 75%. Для України, яка не мала інших власних ресурсів палива, це загрожувало економічною катастрофою, про це і було заявлено на засідання політичної комісії 17 червня 1918 р.
Обожнюю егоїстів, лише вони розуміють навколишній світ, тільки якщо з ними знаходиш спільну мову...
Висловлюючись з приводу російської зажерливості у питанні визначення державних кордонів на засіданні політичної комісії 10 липня 1918 р., С.П.Шелухин уїдливо зауважив москалям:
- Товариші, так у вас апетит великий, аж ніяк не соціалістичний.
Справа в тому, що російська делегація висунула претензії на одвічні українські місцевості: частина Харківщини, частина Катеринославщини, Крим. Не кажучи про східні українські губернії.

(далі буде)
_________________
В моём коротком и тихом "Ясно"
Так громко и много "Пох@й"

Частина 5

Здається, що в питаннях кордону з РСФРР гетьманат Скоропадського керувався не стільки бажанням утримати під своєю юрисдикцією власні території з огляду на етнографічні, політичні, економічні та географічні резони, а просто не бажаючи будь-що віддати клятим більшовикам.
Один із кроків Україна навіть зробила на випередження. Київ пішов на зближення із Всевеликим Військом Донським. Більше того, уклав із політичним новоутворенням, що виникло на уламках Російської Імперії, уклав ряд міждержавних документів. Зокрема, за Договором від 8 серпня 1918 р. та окремою угодою 18 вересня 1918 р. між Українською державою і Всевеликим Військом Донським частина Таганрозької округи, що належала Україні, відійшла під юрисдикцію… Всевеликого Війська Донського. І - пішла та Московія під три чорти!
У ході українсько-російських переговорів Україна дістала колосальний важіль. Після розпаду Імперії безпосередньо повздовж кордонів України з’явилися нові державоутворення. З ким повинна була вступати в дипломатичні відносини Українська Держава у вирішенні питання делімітації: з Радянською Росією чи з новими суверенними державами?
Виникала фантастичне запитання: кого на перемовинах із Україною представляла російська делегація - колишню Росію без територій, тобто мінус Білорусія, Дон, Кубань, Крим?
Всі ці новоутворення прагнули самовизначення і відокремлення від РСФРР.
Виявлялись і жахливі прорахунки попереднього уряду, УЦР. Зокрема ведмежу послугу українцям зробив III Універсал (вітання славному Грушевському!), який не включав Крим… до складу України. Тим часом Гетьманський уряд наполягав: півострів належить до території Української Держави.

(далі буде)
_________________
В моём коротком и тихом "Ясно"
Так громко и много "Пох@й"

Частина 6

Саме за ці наріжні камені перечепилися українсько-російські переговорах. Ні за яку ціну Радянська Росія не бажала змиритися із відокремлення від РСФРР (!!!) Дону, Кубані, Криму, які обрали шлях державного самовизначення
Улітку 1918 р. Москва вважала Дон, Кубань та Крим за тимчасові… антирадянські, “контрреволюційні” формування!!!
І тоді намалювався, наче туз із рукава, злий геній Московії - член Всеукраїнського ревкому Д.З.Мануїльський. Повноважний представник російського радянського уряду на переговорах пояснював: перемовини в справі визначення державних кордонів затягнулись на чотири місяці, бо
- в Україні нестабільна ситуація та
- зміцнюється повстанський рух, почалися страйки (зрежисовані більшовиками),
- нестійкий політичний стан у сусідніх з Україною регіонів (Дон, Кубань, Крим).
Так Москва поставила вирішення питання про українсько-російські кордони в залежність до врегулювання ситуації на Дону та Кубані.
Д.Мануїльський напрямки попередив:
- Росія не повинна примиритися і байдуже ставитися до тих сепаратистських тенденцій, які штучно підтримуються і розпалюються в сусідніх з Україною областях сторонніми силами. Серйозно говорити про політичні кордони з Україною можна лише в тому випадку, якщо в нас буде тверда гарантія, що з моменту підписання мирного договору чужоземні війська будуть виведені з російської території.

(далі буде)
_________________
В моём коротком и тихом "Ясно"
Так громко и много "Пох@й"

Заключна частина опису

Від початку переговорів делегація Московії наполягала на праві свого (!!!) суверенітету навіть над тими регіонами колишньої Росії, що уже не межували безпосередньо з РСФРР, - зокрема, над Бесарабією. Зокрема керівник Х.Раковський стверджував: заява української сторони про припинення юрисдикції уряду РСФРР над Бессарабією через відсутності спільного кордону “не береться до уваги, оскільки відсутність спільного кордону ніяким чином не звільняє РСФРР від обов’язку всіляко перешкоджати насильницькому приєднанню бессарабських робітників і селян до румунської олігархії, або ж їх поділу між Україною та Румунією”.
Пізнаєте риторику?
Коли Московії бракує значущості, вона починає белькотати про свій суверенітет та захист власних громадян.
Тоді діє останній доказ Кремля: ВЕДМІДЬ ЗАВЖДИ МАЄ РАЦІЮ.
_________________
В моём коротком и тихом "Ясно"
Так громко и много "Пох@й"